Ухвалу судової колегії і постанову президії обласного суду скасовано, оскільки при їх постановленні зазначені судові інстанції залишили поза увагою істотні порушення норм процесуального права, допущені під час розгляду справи

    СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
                           У Х В А Л А
 
 від 04.11.98
 
    Ухвалу судової колегії і постанову президії обласного суду
    скасовано, оскільки при їх постановленні зазначені судові
     інстанції  залишили  поза  увагою істотні порушення норм
      процесуального права, допущені під час розгляду справи
 
                             (Витяг)
 
     У липні 1996 р.  заступник прокурора Закарпатської області  в
інтересах сім'ї П.  і А.  звернувся з позовом до сім'ї Т., а також
до Б.Ю.  із  залученням  третіх  осіб  -  Фонду  державного  майна
Тячівського   району   (далі   -  Фонд)  та  Тячівської  державної
нотаріальної  контори   -   про   визнання   частково   недійсними
розпорядження  представника зазначеного Фонду від 10 липня 1995 р.
N 733,  свідоцтва про право власності на житло від 28 грудня  1995
р. N 1198 і договору купівлі-продажу квартири від 9 квітня 1996 р.
та про виселення.
     У позові заступник прокурора послався на таке.  10 липня 1995
р. представник Фонду видав розпорядження N  733  про  приватизацію
сім'єю Т.  квартири N 1 в одному з будинків у м.Тячеві,  28 грудня
1995 р.  на цю квартиру було видано свідоцтво  N  1198  про  право
власності. 9  квітня 1996 р.  зазначена квартира була продана Б.Ю.
за  договором,  посвідченим  Тячівською   державною   нотаріальною
конторою.  До  складу  приватизованої  і  проданої  квартири  було
включено,  зокрема,  кімнату площею 21 кв. метр, яку не можна було
приватизовувати і продавати,  оскільки згідно зі свідоцтвом N 1044
26 червня 1995 р.  вона вже була приватизована сім'єю П.  і  А.  в
складі квартири N 2 цього ж будинку. На час повторної приватизації
спірної кімнати та продажу сім'єю Т.  квартири N 1 розпорядження і
свідоцтво   про   право   власності   від  26  червня  1995  р.  в
установленому порядку незаконними визнані не були.  Тому, на думку
заступника  прокурора,  повторною приватизацією спірної кімнати та
наступним її продажем було порушено законні права власників.
     Рішенням Хустського районного суду Закарпатської області  від
23  травня  1997 р.  в позові відмовлено.  Постановлено стягнути з
представництва Фонду на користь позивачів - сім'ї П.  і  А.  -  15
тис. 547 грн., а на користь держави - 777 грн. мита.
     Ухвалою судової колегії в  цивільних  справах  Закарпатського
обласного  суду  від  26  серпня  1997  р.  рішення суду в частині
відмови в позові залишено без зміни,  а в частині стягнення коштів
- скасовано.
     Рішенням Хустського районного суду від 10 грудня  1997  р.  з
Фонду  стягнуто на користь позивачів 4 тис.  187 грн.,  на користь
держави - 209 грн. мита.
     Судова колегія  в  цивільних справах Закарпатського обласного
суду ухвалою від 27 січня 1998 р.  постановлені у  справі  рішення
залишила без зміни.
     Президія цього ж  суду  постановою  від  30  червня  1998  р.
залишила без задоволення протест заступника Генерального прокурора
України і без зміни - зазначені судові рішення.
     Розглянувши справу   за   протестом  заступника  Генерального
прокурора  України,  який  порушив  питання  про  скасування  всіх
постановлених  у  справі рішень і направлення її на новий розгляд,
судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України протест
задовольнила з таких підстав.
     Як зазначалося вище,  рішенням суду від 10 грудня 1997  р.  з
представництва Фонду на користь позивачів стягнуто 4 тис. 187 грн.
на відшкодування шкоди,  заподіяної незаконним  оформленням  права
власності на належну їм кімнату на інших осіб - сім'ю Т.
     Однак ні прокурор,  ні особи,  в інтересах яких він пред'явив
позов про визнання  недійсними  правовстановлюючих  документів  та
виселення, таких позовних вимог не заявляли. Відповідно до ст. 203
ЦПК ( 1502-06 ) суд вправі залежно від з'ясованих  обставин  вийти
за меткі заявлених позивачем вимог,  коли це необхідно для захисту
законних прав та інтересів останнього.  У  даному  ж  випадку  суд
постановив  рішення з питання,  яке позивачами не порушувалося,  а
тому це рішення підлягає скасуванню.
     Необгрунтованими є також рішення районного суду від 23 травня
1997  р.  та  ухвала судової колегії в цивільних справах обласного
суду від 26 серпня 1997 р. в частині відмови в позові про визнання
частково  недійсними розпорядження представника Фонду від 10 липня
1995 р.  N 733,  свідоцтва про право приватної власності на  житло
від  28  грудня  1995 р.  N 1198, договору купівлі-продажу спірної
кімнати від 9 квітня 1996 р. та про виселення.
     Суд правильно   зазначив   у   рішенні,   що  на  час  видачі
розпорядження  від  10  липня  1995  р.  та  свідоцтва  про  право
власності  сім'ї  Т.  на  спірне  приміщення від 28 грудня 1995 р.
останнє у зв'язку з  його  приватизацією  вже  належало  на  праві
власності сім'ї П. та А. і такими діями це їх право було порушено.
     Однак у позові було відмовлено з тих  підстав,  що  Б.  Ю.  є
добросовісним  набувачем  спірного приміщення.  Погодитися з таким
висновком суду не можна.
     Відповідно до ч.  1 ст.  145 ЦК ( 1540-06  )  власник  вправі
витребувати  майно  у  набувача,  коли воно загублене власником чи
особою,  у володінні якої перебувало,  або викрадене  у  них,  або
вибуло  з  їх  володіння  іншим  шляхом поза їх волею.  Однак якщо
набувач знав чи повинен був знати про те,  що особа,  яка відчужує
майно,  не  має  права  на це,  воно може бути витребуване у нього
власником у будь-якому випадку.  Зазначені в цій статті  обставини
не були перевірені судом, а тому його висновок про добросовісність
покупця не є обгрунтованим.
     Не обгрунтував  суд  і  рішення  про   відмову   у   визнанні
недійсними  розпорядження  про приватизацію та свідоцтва про право
власності на житло,  хоча  дійшов  висновку  про  порушення  права
власності.
     Під час розгляду справи судом  також  були  допущені  істотні
порушення норм ЦПК  (  1501-06,  1502-06,  1503-06  ).  У  судових
засіданнях 15 квітня та 23 травня 1997 р.  не були оголошені склад
суду,  прізвище  секретаря,  не  роз'яснені  право  на  відвід  та
процесуальні  права  сторін;  жодній  з  осіб,  які брали участь у
розгляді справи,  крім відповідача Б. Ю., не надавалось можливості
дати пояснення.
     На порушення ст.  336 ЦПК ( 1503-06 ) президія обласного суду
при розгляді протесту заступника Генерального прокурора України не
перевірила  законність  і  обгрунтованість  рішень  районного   та
обласного  суду  як  в  опротестованій,  так  і в неопротестованій
частинах і необгрунтовано залишила ці рішення без зміни.
     Керуючись статтями 336 - 338 ЦПК ( 1503-06 ),  судова колегія
в цивільних справах Верховного  Суду  України  протест  заступника
Генерального  прокурора  України задовольнила,  всі постановлені у
справі рішення  скасувала  і  направила  її  на  новий  розгляд  у
колегіальному складі до суду першої інстанції.
 
 Надруковано: "Рішення Верховного Суду України", 1999 р.