При задоволенні позову про оспорювання батьківства судом не враховано, що відповідно до ст. 56 Кодексу про шлюб та сім"ю України особа, записана батьком дитини в актовому записі про народження за її заявою або за спільною заявою з матір"ю дитини, зна...

    СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
                           У Х В А Л А
                            02.06.1993
 
                             (Витяг)
     В червні  1991  р.  П-к  звернулась  до  П-м  з  позовом  про
стягнення аліментів на сина С., 6 січня 1991 року народження, де у
свідоцтві  про народження відповідач вказаний  його  батьком,  але
матеріальної допомоги на його утримання їй не надає.
     П-м пред'явив  зустрічний  позов про оспорювання батьківства,
зазначивши про те,  що з відповідачкою він  спільно  не  проживав,
заяву про реєстрацію дитини він подав в порядку ст. 55 Кодексу про
шлюб та сім'ю України ( 2006-07 ) на прохання  відповідачки.  Тому
просив його позов задовольнити.
     Рішенням Шевченківського районного народного суду м.  Львова,
залишеним без зміни ухвалою судової колегії  в  цивільних  справах
Львівського  обласного  суду,  в  позові  про  стягнення аліментів
відмовлено, зустрічний позов П-м задоволено.
     З цими рішеннями погодилась і президія Львівського  обласного
суду,   відхиляючи   протест  заступника  Голови  Верховного  Суду
України.
     У протесті першого заступника Голови Верховного Суду  України
ставиться  питання  про скасування постановлених по справі судових
рішень з направленням справи на новий розгляд.
     Протест підлягає задоволенню з таких підстав.
     Задовольняючи позов  П-м  про  оспорювання  батьківства,  суд
виходив з того,  що сторони не проживали однією сім'єю, відповідач
не давав коштів на утримання дитини та не  виховував  її,  доказів
для визнання відповідача батьком дитини позивачка не подала.  Крім
того,  суд визнав,  що відповідач за станом здоров'я не  міг  бути
батьком дитини.
     Проте визнати  їх  правильними  не  можна,  оскільки  суд  не
з'ясував повно і всебічно дійсні обставини справи  і  залишив  без
уваги   норми   матеріального   права,   що   стосуються   спірних
правовідносин.
     Так, відповідно до ст.  56 Кодексу про шлюб та сім'ю  України
( 2006-07  ),  в редакції від 28 січня 1991 р.,  особа,  зазначена
батьком дитини за спільною заявою з матір'ю дитини,  не має  права
оспорювати  батьківство,  якщо  в  момент  подачі  заяви йому було
відомо, що він фактично не є батьком дитини. Звертаючись до суду з
позовною   заявою  та  підтримуючи  позов  у  судовому  засіданні,
відповідач посилався на те,  що він дав згоду на  реєстрацію  його
батьком дитини, хоча батьком її не був. В описовій частині рішення
суд також виклав пояснення позивача щодо мотивів подання ним такої
заяви,  зазначивши,  що  він не пов'язував ці дії з визнанням себе
батьком дитини.
     Незважаючи на це та  всупереч  вимогам,  вказаним  в  ст.  56
Кодексу  про  шлюб  та  сім'ю,  суд  не дав відповідної оцінки цим
поясненням і не висловив своє міркування щодо  права  позивача  на
пред'явлення позову про оспорювання батьківства за таких обставин,
не перевірив їх належним чином.
     Крім того,  вирішуючи справу про оспорювання батьківства, суд
фактично  вдався до з'ясування обставин,  які підлягають перевірці
по  спорах   про   встановлення   батьківства:   спільне   ведення
господарства,   перебування  дитини  на  утриманні  чи  вихованні,
визнання батьківства,  які не мають правового значення  по  даному
спору.
     Не можна визнати достатньо обгрунтованими і висновки суду про
те,  що відповідач не може бути батьком дитини за станом здоров'я,
а також те, що у визначений експертами час зачаття він перебував в
іншій місцевості.  Згідно з висновками експертів,  які категорично
стверджували у висновку про неможливість П-м бути батьком дитини у
зв'язку із захворюванням,  погодитися не можна.  Міркування суду з
питання   про   відсутність   такої   можливості  обгрунтовано  на
припущеннях, які не вважаються достовірними доказами.
     Не досить  повно  і   всебічно   з'ясовані   обставини   щодо
можливостей  зустрічі з позивачкою під час перебування відповідача
в іншій місцевості,  а також не перевірено  достовірність  доказів
щодо часу відрядження.
     Виходячи з  наведеного,  судова  колегія  в цивільних справах
Верховного Суду України скасувала всі рішення,  а справу направила
на новий розгляд.
 
 "Бюлетень законодавства   і  юридичної  практики  України",  N  3
(частина 2), 1995 р.