Згідно зі ст. 28 Кодексу про шлюб та сім"ю УРСР суд може відступити від засад рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу

                СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
                       ВЕРХОВНОГО СУДУ УРСР
                           У Х В А Л А
                            26.11.1975
 
                             (Витяг)
     У червні 1974 р. К. пред'явила позов до О. про поділ будинку.
Позивачка   зазначала,   що   з   1955   р.   вона   перебувала  в
зареєстрованому  шлюбі  з   відповідачем.   У   період   спільного
подружнього  життя вони побудували в Бородянці будинок.  У 1973 р.
їх шлюб розірвано. Добровільно поділити зазначений будинок вони не
можуть,   тому   позивачка  просить  присудити  їй  будь-яку  його
половину.
     Справа неодноразово розглядалася  судами.  Останнім  рішенням
народного суду  Києво-Святошинського  району Київської області від
28 квітня 1975 р.  позов задоволено.  За позивачкою визнано  право
власності   на   половину   домоволодіння.   Цим  же  рішенням  К.
зобов'язано зробити окремий вихід із присудженої їй кімнати,  а О.
- до 2 серпня 1975 р. збудувати кухню.
     Ухвалою судової  колегії  Київського  обласного  суду  від 19
червня 1975 р. це рішення залишено без змін.
     У протесті заступника Голови Верховного Суду  УРСР  ставиться
питання  про  скасування  вказаних  судових  рішень  і направлення
справи на новий розгляд.
     Протест підлягає задоволенню з таких  підстав.  Постановлюючи
рішення про поділ спірного будинку між сторонами у рівних частках,
народний суд виходив з того, що його побудовано в період спільного
подружнього  життя,  тому  він  є  їх спільною сумісною власністю.
Відійти від принципу рівності часток суд  не  визнав  за  можливе,
оскільки  вважав,  що  жилої  площі  у  сім'ї відповідача,  з яким
проживає неповнолітній син  і  непрацездатна  з  дитинства  дочка,
достатньо.
     Судова колегія  обласного  суду,  залишаючи рішення народного
суду без змін, наведені доводи вважала обгрунтованими.
     Проте з цим повністю погодитися не можна.
     Як вбачається з матеріалів  справи,  спірний  будинок  дійсно
побудований в період подружнього життя на спільні кошти і спільною
працею.  Тому висновок суду про те,  що він є їх спільною сумісною
власністю  і  кожен  з  них  має  право володіння,  користування і
розпоряджання  цим  майном,  слід  визнати  таким,  що  відповідає
вимогам ст.  22 Кодексу про шлюб та сім'ю УРСР ( 2006-07 ).  Проте
дана норма передбачає,  зокрема,  що в окремих  випадках  суд  при
поділі  майна,  яке  є спільною сумісною власністю подружжя,  може
відступити від засад рівності часток подружжя, враховуючи інтереси
неповнолітніх   дітей   або   інтереси   одного   з  подружжя,  що
заслуговують на увагу.
     Судом встановлено,  що  сім'я  сторін  розпалася в 1973 р.  і
позивачка у спірному будинку не проживає. Вона одружилася вдруге і
поселилася  у  двокімнатній  квартирі,  наймачем  якої  є її новий
чоловік.  У  спірному  ж  будинку  проживає  сім'я  її  колишнього
чоловіка  - відповідача в справі.  З ним проживають діти від шлюбу
сторін:  неповнолітній син і дочка - інвалід з дитинства. Займають
вони дві кімнати і кухню,  причому позивачка не заперечувала,  щоб
дочка займала окрему кімнату, в якій має потребу. Дві інші кімнати
- вільні.
     За таких  конкретних  обставин,  коли  позивачка  забезпечена
житлом у Києві,  а з батьком проживають їх двоє дітей, один з яких
неповнолітній,  а другий інвалід,  висновок суду про те,  що немає
необхідності відходити від рівності  часток  подружжя  у  спільній
сумісній власності, не можна визнати достатньо переконливим.
     До того ж суд позбавив відповідача кухні,  залишивши йому дві
кімнати,  а позивачці до двох кімнат присудив ще й кухню. Висновок
суду,  що  О.  зобов'язаний  для  своєї  сім'ї  спорудити  кухню у
присудженій йому частині веранди, взагалі необгрунтований. Рішення
суду  в цій частині постановлено без додержання вимог ст.  203 ЦПК
УРСР ( 1502-06 ).
     Враховуючи викладене,  судова колегія обласного суду не  мала
достатніх підстав погоджуватися з рішенням народного суду.
 
 "Бюлетень законодавства і юридичної практики України",
 N 3 (частина 2), 1995 р.